Про вола і муху

Частина жителів мого рідного селища, що на Житомирщині, влітку 1941 року хлібом-сіллю зустрічала німецьку армію. Взимку 1943 року частина жителів того ж селища радісно зустрічала советську армію. Підозрюю, що в обох випадках серед зустрічаючих (в більшості своїй) були одні і ті ж люди. Екстраполюючи на сучасне становище – примітивні зрадофіли, які від кожної влади чекали покращення свого життя, а воно все не наступало.
І зауважте – ці люди замість того, щоби будувати власну держваву, боротися за неї, чекали що прийдуть німці або совіти і збудують їм державу.
А хіба зараз не так? Частина країни вночі дістає з під подушки портрети путлєра і молиться на них, частина водить хороводи під проводом міхуйла, частина живе по принципу:
– от приїде барин, наведе порядок, – і вказує тремтячою рукою на Захід. І при цьому вони всі люто ненавидять ту (значну) частину українців, яка намагаються збудувати власну армію, власну економіку, власну державу, в кінці-кінців…
Якщо у нас все вийде – вони першими вискочать на вулиці із криком:
– Я збудував, я переміг!
Якщо ми (не дай бог) програємо – вони першими побіжать з доносами, примовляючи при цьому:
– А я знав, я казав, я робив!
Згадую про ту муху, яка орала, сидячи на розі у вола…

Р.С. Пишучи про події 1939 – 1944 років (в Західній Україні квіти ж виносили і в 39, і в 41, і в 44) я нікого не намагався зобидити чи принизати. Сотні тисяч українців насправді боролись за свою країну. Сотні тисяч, але не десятки мільйонів… Власне, як і зараз…

Leave a Reply