Давно те було…
В 1986 році поїхав я в Карелію на турбазу. Планувався 16-ти денний похід по озерах. Між іншим – Карелія чудовий край, тільки дурням дісталась, фіни не дадуть збрехати))).
Похід як планувався, так і вдався. В групі нас було чоловік 30. В основному особи жіночої статі і всім нам було 20-30 років. Нє-нє, я не про то)))
Підбір теж був класний: студенти Шевченка, Мінського універу, якогось Вільнюського ВУЗу, мааасківічі із педінституту ім. Крупскаааай і якісь наближені до кремля чотири лярви: мо прибиральниці, мо бібліотекарши, но страшнііііі… ну не суть…
Українці спілкувались між собою виключно українською (нас було восьмеро) а часом і із представниками інших народів на общедаступний не переходили. За то нас лярви люто ненавиділи й називали націоналістами і бендєравцами.
Але справжнє пекло для тих лярв наступало ввечері (все умовно – білі ночі), коли біля багаття починали співати: “Червона рута”, “Ой у вишневому садочку”, “Їхав козак за Дунай”… всього не перелічиш – репертуар у нашої діаспори був години на три-чотири. Перші пару вечорів нас просто слухали, а потім прибалти і білоруси стали виводи краще за нас.

Не уявляйте: біла ніч, тайга, берег озера, багаття, ми молоді і “Ой на горі та женці жнуть”, – мало в мене таких ночей було…
Но лярв від того всього ковбасило. І от десь на 5-6 вечір вони розпалили друге багаття, присіли раніше нашого і завели: “Вот кто й то с горочки спустился” (плять наше ж спиздили), “В лесу говорят, в бору говорят” і іще якусь фуйню.
Наша діаспора зрозуміла – це кремлівська диверсія)))
І біля багатття у відповідь: “Пливе човен”, “Цвіте терен”.
Там лярви, а тут багатонаціональний хор…Тому що тут пісня, а там … Коротше, диверсія провалилась. Через пару днів вони з нами вже співали “Ніч яка місячна”.

От такі культурні щупальця, але щоб вони були творити потрібно і сприяти митцям, і тоді ніяка зепоребрикова культура і псевдокультура нам не страшна. Наші предки змогли, а ми когось усе боїмось

Leave a Reply